![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
"Старомодность" - миф?
Нашел тут довольно любопытное.
Существует мнение, что "старомодное поведение" не допускает, чтобы девушки проявляли инициативу в знакомстве с парнями.
Однако же, есть подозрение, что это не соответствует действительности. Обратимся с истории.
Был такой известный картограф Гийом де Боплан. Он еще нарисовал первую карту Украины в 1648 году для польского короля. Но речь сейчас не о карте. К карте Боплан приложил пояснительную записку, в которой подробно изложил все, что ему запомнилось. Полностью называлось это "Опис України, кількох провінцій королівства польского, що тягнуться від кордонів московії до границь трансільванії, разом з їхніми звичаями, способом життя і ведення воєн". 1648 - достаточно старомодно. Посмотрим, как Боплан описывал один из обычаев, которое существовали в Украине в том время.
Отже, на відміну від загальноприйнятого звичаю усіх народів, тут можна побачити, як дівчата залицяються до молодих людей, котрі їм сподобалися. Поширений між ними забобон, якого вони ревно дотримуються, призводить до того, що дівчата ніколи не зазнають невдачі і більш упевнені в успіхові, аніж чоловіки, коли б ті самі робили вибір. Ось як вони діють: закохана дівчина заходить до хати батьків парубка [якого любить], коли сподівається застати вдома батька, матір і самого обранця. Зайшовши до покою, вона каже: «Помагай Біг» [Pomagabog], що [по-нашому] означає: «Нехай благословить вас Господь». Це є звичним вітанням, яке промовляють, заходячи до чиєїсь господи. Сівши, вона вихваляє того, хто вразив її серце, і звертається до нього так: «Іване [Ivan], Федоре [Fedur], Дмитре [Demitre], Войтку [Woitek], Микито [Mitika]» і т. д., тобто, називає його одним із згаданих вище імен, які тут найбільш поширені. «Я помітила, дивлячись на твоє обличчя, певну доброзичливість [до мене], яка свідчить, що ти /62/ зможеш дбайливо опікати і любити свою жінку; твої чесноти дозволяють сподіватися, що ти станеш добрим господарем [gospodorge]. Ці твої хороші риси схилили мене уклінно просити, аби ти взяв мене за жінку». Далі вона каже те саме батькові й матері, покірно просячи їхньої згоди на шлюб. А якщо дістає відмову або якусь одговірку, що він надто молодий і ще не готовий женитися, то відповідає їм, що нікуди не піде звідси доти, доки він її не пошлюбить і вони не стануть жити разом. Промовивши це, дівчина наполягає на своєму і вперто відмовляється йти з хати, бо не одержала того, що їй належить по праву.
Через декілька тижнів батько й мати бувають змушені не тільки погодитись, але й намовляють сина поставитися до неї прихильно як до дівчини, котра має стати його жінкою. Так само і юнак, бачучи, що дівчина так наполегливо бажає йому добра, починає дивитися на неї як на ту, що колись стане володаркою його бажань. А тому \76\ починає наполегливо просити батьків, щоб дозволили йому покохати дівчину. Ось як закохані дівчата (у цім краї) можуть швидко досягти мети, змушуючи (своєю наполегливістю) батька, матір та обранця виконати те, чого хочуть. Бо, як я вже казав, [батьки] бояться накликати на себе гнів господній, щоб з ними не трапилося якогось страхітливого нещастя. Адже прогнати дівчину значило б зневажити увесь її рід, який затаїв би глибоку образу. Окрім того, у цій справі не можна вдатися до насильства, не накликавши на себе гніву і церковної кари, що буває при цьому дуже суворою, накладаючи, коли подібне трапляється, /63/ єпітимію і великий штраф, а це вкриває дім ганьбою. Із страху перед марними забобонами вони уникають, наскільки можуть, тих нещасть, котрі — а в це вони вірять, мов у догмат віри — повинні трапитися з ними через відмову їхніх синів дівчатам, що просили їх за чоловіків. Звичай, який я щойно описав, водиться тільки між людьми рівного стану, бо в цьому краї усі селяни однаково заможні і немає великої різниці у їхніх статках. Але трапляються і почуття [людей] нерівного стану, між селянином і панночкою, котрі підлягають іншому звичаю і привілею, що тут теж зустрічаються.
Чуть далее по тексту Боплан утверждает, что он сам был свидетелем этого обычая несколько раз.
Практически матриархат.
Существует так же следующее примечание:
Про побутування описаного звичаю сватання дівки до парубка не було одностайної думки серед вчених-народознавців XIX—XX ст. В. Антонович вважав, що Боплан прийняв поодинокий випадок за типову ситуацію, а Ф. Вовк, проводячи паралелі із звичаями інших слов'янських народів, дотримувався думки, що Боплан мав рацію, оцінюючи цей звичай як поширене явище. Переконливо виступає на захист цієї версії й сучасний український етнограф О. В. Курочкін (Курочкін О. В. До історії сватання на Україні // Народна творчість та етнографія. — 1971. — № 4. — С. 76—81); фольклорні свідчення на захист Боплана висував О. І. Дей (Дей О. І. Кілька фольклорних свідчень про сватання дівки до парубка. — Там же. — С. 81—83). Л. А.
Существует мнение, что "старомодное поведение" не допускает, чтобы девушки проявляли инициативу в знакомстве с парнями.
Однако же, есть подозрение, что это не соответствует действительности. Обратимся с истории.
Был такой известный картограф Гийом де Боплан. Он еще нарисовал первую карту Украины в 1648 году для польского короля. Но речь сейчас не о карте. К карте Боплан приложил пояснительную записку, в которой подробно изложил все, что ему запомнилось. Полностью называлось это "Опис України, кількох провінцій королівства польского, що тягнуться від кордонів московії до границь трансільванії, разом з їхніми звичаями, способом життя і ведення воєн". 1648 - достаточно старомодно. Посмотрим, как Боплан описывал один из обычаев, которое существовали в Украине в том время.
Отже, на відміну від загальноприйнятого звичаю усіх народів, тут можна побачити, як дівчата залицяються до молодих людей, котрі їм сподобалися. Поширений між ними забобон, якого вони ревно дотримуються, призводить до того, що дівчата ніколи не зазнають невдачі і більш упевнені в успіхові, аніж чоловіки, коли б ті самі робили вибір. Ось як вони діють: закохана дівчина заходить до хати батьків парубка [якого любить], коли сподівається застати вдома батька, матір і самого обранця. Зайшовши до покою, вона каже: «Помагай Біг» [Pomagabog], що [по-нашому] означає: «Нехай благословить вас Господь». Це є звичним вітанням, яке промовляють, заходячи до чиєїсь господи. Сівши, вона вихваляє того, хто вразив її серце, і звертається до нього так: «Іване [Ivan], Федоре [Fedur], Дмитре [Demitre], Войтку [Woitek], Микито [Mitika]» і т. д., тобто, називає його одним із згаданих вище імен, які тут найбільш поширені. «Я помітила, дивлячись на твоє обличчя, певну доброзичливість [до мене], яка свідчить, що ти /62/ зможеш дбайливо опікати і любити свою жінку; твої чесноти дозволяють сподіватися, що ти станеш добрим господарем [gospodorge]. Ці твої хороші риси схилили мене уклінно просити, аби ти взяв мене за жінку». Далі вона каже те саме батькові й матері, покірно просячи їхньої згоди на шлюб. А якщо дістає відмову або якусь одговірку, що він надто молодий і ще не готовий женитися, то відповідає їм, що нікуди не піде звідси доти, доки він її не пошлюбить і вони не стануть жити разом. Промовивши це, дівчина наполягає на своєму і вперто відмовляється йти з хати, бо не одержала того, що їй належить по праву.
Через декілька тижнів батько й мати бувають змушені не тільки погодитись, але й намовляють сина поставитися до неї прихильно як до дівчини, котра має стати його жінкою. Так само і юнак, бачучи, що дівчина так наполегливо бажає йому добра, починає дивитися на неї як на ту, що колись стане володаркою його бажань. А тому \76\ починає наполегливо просити батьків, щоб дозволили йому покохати дівчину. Ось як закохані дівчата (у цім краї) можуть швидко досягти мети, змушуючи (своєю наполегливістю) батька, матір та обранця виконати те, чого хочуть. Бо, як я вже казав, [батьки] бояться накликати на себе гнів господній, щоб з ними не трапилося якогось страхітливого нещастя. Адже прогнати дівчину значило б зневажити увесь її рід, який затаїв би глибоку образу. Окрім того, у цій справі не можна вдатися до насильства, не накликавши на себе гніву і церковної кари, що буває при цьому дуже суворою, накладаючи, коли подібне трапляється, /63/ єпітимію і великий штраф, а це вкриває дім ганьбою. Із страху перед марними забобонами вони уникають, наскільки можуть, тих нещасть, котрі — а в це вони вірять, мов у догмат віри — повинні трапитися з ними через відмову їхніх синів дівчатам, що просили їх за чоловіків. Звичай, який я щойно описав, водиться тільки між людьми рівного стану, бо в цьому краї усі селяни однаково заможні і немає великої різниці у їхніх статках. Але трапляються і почуття [людей] нерівного стану, між селянином і панночкою, котрі підлягають іншому звичаю і привілею, що тут теж зустрічаються.
Чуть далее по тексту Боплан утверждает, что он сам был свидетелем этого обычая несколько раз.
Практически матриархат.
Существует так же следующее примечание:
Про побутування описаного звичаю сватання дівки до парубка не було одностайної думки серед вчених-народознавців XIX—XX ст. В. Антонович вважав, що Боплан прийняв поодинокий випадок за типову ситуацію, а Ф. Вовк, проводячи паралелі із звичаями інших слов'янських народів, дотримувався думки, що Боплан мав рацію, оцінюючи цей звичай як поширене явище. Переконливо виступає на захист цієї версії й сучасний український етнограф О. В. Курочкін (Курочкін О. В. До історії сватання на Україні // Народна творчість та етнографія. — 1971. — № 4. — С. 76—81); фольклорні свідчення на захист Боплана висував О. І. Дей (Дей О. І. Кілька фольклорних свідчень про сватання дівки до парубка. — Там же. — С. 81—83). Л. А.